Авторка: Ірина Славінська
Фото: Оксана Тисовська
Віра Агеєва – літературознавиця, професорка Києво-Могилянської академії, лауреатка Шевченківської премії, членкиня журі премії «Книга року BBC». Нещодавно вийшла друком упорядкована нею антологія текстів про українських письменниць ХІХ-ХХ століття «Бунтарки. Нові жінки і модерна нація». А восени на Book Forum презентували її книжку есеїв «За лаштунками імперії», у якій можемо прочитати аналіз творів українських авторів крізь постколоніальні окуляри. Цілком закономірно не обійшлося й без гендерної критики.
Сьогодні Віра Агеєва – один із голосів популяризації української класики, зокрема забутих жіночих письменницьких імен. Саме про новий погляд на класику, а також про становлення гендерної критики в українському літературознавстві ми й поспілкувалися для «Поваги».
«Я на початку дослідницької кар’єри вже мусила знати страшне слово «фемінізм»
Коли ви почали свою роботу як молода дослідниця в Інституті літератури, чи була очевидною феміністична оптика? В мене є стереотип, що тоді не всі знали й про існування таких слів.
Розпочну зі згадки майже анекдотичної. Коли ми в 1991 році готували першу публікацію про фемінізм у журналі «Слово і час», редакторка у моїй статті послідовно виправила «гендер» і похідні від нього відповідно на «тендер», «тендерний» тощо. І коли я попросила повернути як було, вона обурилася: нема такого слова! І це була гарна, фахова редакторка.
У той самий час у зібранні творів Лесі Українки 1920-х у статті професора Олександра Білецького є слова про те, що Леся Українка відстоювала права жінок. А Білецький точно знав, що писав. Можливо, він не знав слова «фемінізм», але слова «жіночий рух» і «жіноча емансипація» точно знав. 1918 року він ще встиг захистити в Харкові магістерську роботу про жінок-письменниць у російському романтизмі. Я читала цей текст, і з нього випливає, що Білецький мав крихти знання про жіночий рух, хоча повністю пазл у нього не складався.
Читайте також: Катерина Калитко: Не треба боятися визнати, що ти здатна про щось сказати сильно
Думаю, так само й на філології в часи мого студентства: ми про фемінізм, сказати б, краєм ока чули. Адже ми читали Ольгу Кобилянську. Ми знали про фемінізм також із романів Вірджинії Вульф. Хоча й не все з них тоді розуміли.
Особисто я на початку дослідницької кар’єри вже мусила знати страшне слово «фемінізм». Не впевнена, що тоді це зафіксувала. Наприклад, у студентські часи я, звичайно ж, мала читати драматичну поему «Соловейко-Сольвейг» Івана Драча. Перечитуючи цей текст значно пізніше, зі здивуванням виявила там слово «феміна» і відданість головної героїні ідеалам жіночої емансипації.
Звідки це слово знав Драч?
Тодішні «шістдесятники» часто їздили за кордон у пропагандистські поїздки, аби там розхвалювати радянський спосіб життя. Ті подорожі не дали нічого на користь СРСР, але для поетів вони були неоціненними, оскільки давали змогу читати заборонені книжки, знайомитися зі справжньою непідцензурною українською літературою. Наприклад, Іван Драч саме так познайомився з Юрієм Шевельовим. Думаю, так само він міг познайомитися з Мартою Богачевською-Хом’як, тож у 1960-ті роки він не міг не знати слова «фемінізм».
Що відбувалося зі знаннями про фемінізм у тих, хто не їздив за кордон?
Ми читали тексти Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Олени Пчілки – і в них цей порядок денний не приховаєш. Ми мусили його розуміти.
Так само було з читанням Ірини Вільде. Її роман «Сестри Річинські» – канонічний у тодішній радянській літературі, 1965 року навіть отримав Шевченківську премію.
Скажу чесно – серед переважно офіціозних лауреатів Шевченківської премії було мало таких, кого можна було б читати з суто читацькою цікавістю. Тож для тодішніх студентів це було обов’язковим читанням. Для мене досі цей роман – один із найулюбленіших.
Роман «Сестри Річинські» хоча й був спотворений редактором, дозволяв зрозуміти багато речей. Скажімо, неможливо не зрозуміти, що Оля Річинська пішла шукати праці саме в жіночому журналі.
Натомість із діяльності тодішнього комітету радянських жінок, який очолювала космонавтка Валентина Терешкова, про фемінізм ми не могли дізнатися нічого. І наші уважні читачки тут мали би запитати, чому.
Бо в СРСР, за версією пропаганди, рівності між чоловіками та жінками вже було досягнуто?
Згаданий комітет радянських жінок держава постачала за кордон як експортний продукт. Це була можливість продемонструвати десь в ООН, що і ми, Химко, люди. Думаю, керівництво того комітету не мало жодного уявлення про фемінізм.
Боротьба за рівність жінок – це був пропагандистський проєкт, який насправді нікого не цікавив. Із фемінізмом він не мав нічого спільного.
«В Україну приїхала Марта Богачевська та всім нам розповіла про фемінізм»
Пригадую своє здивування, коли я відкрила якийсь старий радянський словник і знайшла там слово «фемінізм» із визначенням як «буржуазної течії». Ця течія в радянському контексті маркувалася й упізнавалася як ворожа?
Ця течія ніяк не впізнавалася. В авторитарній державі, якою був СРСР, була одна-єдина ідеологія – радянська. На ній трималася держава, її втіленням була держава.
Ми цю ідеологію зневажали, але вона була. Окрім неї, не могло бути ні лібералізму, ні фемінізму, ні постколоніалізму, ні будь-чого іншого.
Читайте також: Тамара Гундорова: Саме з феміністичної теорії почався поворот в українському суспільстві та гуманітаристиці
Якщо говорити про тодішнє середовище дослідниць-літературознавиць, то наскільки воно було солідарним? Я маю на увазі взагалі молодих жінок у науці, а не тільки тих, хто могли себе ідентифікувати як феміністок – таких, очевидно, було небагато.
Я добре зауважую зміни, переглядаючи фотографії тих років. Якщо подивитеся на світлину відділу, де я була аспіранткою, то побачите там п’ятнадцять чоловіків – кандидатів і докторів, двох жінок – кандидаток наук і одну молоду жінку – лаборантку чи методистку.
Узагалі не схоже на сучасний гендерний баланс у філології.
І це фотографія з Інституту літератури, а не з Інституту ядерної фізики.
Треба розуміти, що Академія наук була більш привілейованою цариною, ніж викладання в університеті. Та й жилося тут легше.
Посада професора в радянському університеті була дуже престижною. Після Другої світової ці посади дісталися переважно фронтовикам. Не питайте, що вони там розказували студентам… Те покоління студентів – моє покоління – мали би вчити аспіранти Миколи Зерова. Але Зерова розстріляли в Сандармоху, у нього не було аспірантів. І мене вчили фронтовики, які не знали геть нічого.
Тож професорські посади отримали чоловіки-фронтовики, які часто не мали відповідної кваліфікації та знань?
Я поясню, як розгорталися ці процеси. Для ілюстрації розповім про професорку Кіру Шахову – вона викладала зарубіжну літературу в університеті Шевченка. Коли я була аспіранткою, Кіра Олександрівна сама розповіла мені свою історію – з явним сарказмом і почуттям реваншу.
Отже, 1940-ві роки вона претендувала на місце в аспірантурі разом зі своїм однокурсником. Однокурсник мав три переваги – він був чоловік, член партії та учасник війни. Тож безпартійна жінка, яка не воювала, шансів на місце в аспірантурі не мала. Однокурсника взяли на німецьку літературу, а Кіра Шахова, аби лишитися в науці, мусила вивчити угорську.
Розповідь професорки Шахової в кінці мала красивий пуант: вона вже давно була докторкою наук і входила до складу Вченої ради, куди прийшла кандидатська дисертація її конкурента. Він писав про соцреалізм у німецькій літературі…
Тодішня проблема поколінь і стосунків батьків і дітей була двосічною – мов меч. Були батьки, яких можна було заслужено шанувати. Але були й ті, кого шанувати було неможливо. Вони були нецікавими. Це окрадене покоління. Вони знали трьох філософів – Сталіна, Леніна та Маркса, якого насправді ніхто не читав.
Читайте також: Юлія Федів: Де є конкуренція між кількома жінками, один чоловік швидко перемагає
Якщо посад мало, а аспірантів багато, то як усе було з конкуренцією? Ви між собою разом із іншими аспірантами та аспірантками конкурували?
Ні, конкурентками ми не були. Це сьогодні аспіранток багато, а в ті часи потрапити в аспірантуру було неймовірно складно. Це ж планова економіка – місць в аспірантуру було рівно стільки, скільки передбачалося майбутніх посад.
Моєму поколінню аспірантів дуже пощастило. Ми закінчили аспірантуру та захистилися 1986 року. Потім змістилися осі планет – і світ почав стрімко змінюватися.
Що саме змінилося?
Наприклад, ми отримали змогу контактувати з дослідниками з інших країн. Наші заокеанські колеги охоче їздили в Україну, і я дуже вдячна за їхні уроки. Уявіть, чим була для мене – випускниці університету Шевченка – можливість почути лекцію Шевельова у 1980-ті.
Саме тому я завжди чесно відповідаю на запитання про те, звідки дізналася про фемінізм.
І звідки ж?
В Україну після початку «перебудови» приїхала Марта Богачевська та всім нам розповіла.
«За всіх часів у нашому каноні було три жінки – Леся Українка, Ольга Кобилянська та Марко Вовчок»
Феміністичний контекст став помітнішим наприкінці 1980-х?
Так, наприклад, з’явилася політична складова – у лавах Народного руху існувала жіноча громада. Це були переважно дружини рухівських лідерів, а очолювала громаду Марія Драч. Не думаю, що вони мали якусь ідеологію, але робота жінок у складі Руху була помітною та важливою. А програмний текст для жіночої громади написала Соломія Павличко, яка володіла відповідною лексикою та понятійним апаратом.
Чула від колег, що цей час також є часом більшої доступності книжок і привезених із відрядження валіз із ксероксами.
Це було два процеси разом. Із одного боку, ти читаєш нові книжки та відкриваєш нову оптику аналізу – це було як одкровення. З іншого боку, ця нова оптика відкривала можливість нового погляду на нашу класику – тексти Лесі Українки, Ольги Кобилянської та інших письменниць.
У той самий час в Україну приїхав Роман Веретельник. Він мій ровесник, який написав дисертацію про фемінізм у Лесі Українки.
Немислима тема для тодішнього українського контексту?
Абсолютно неможлива.
Нові ідеї та книжки, які привозили в Україну колеги, поширювалися швидко? Наскільки великим було середовище тих, хто сприймали методологію феміністичної критики та починали її застосовувати?
Нам не хотілося писати про соціалістичний реалізм і образ комуніста в радянській літературі. Ідеї поширювалися швидко, але у вузькому середовищі. Тут велике значення мав мовний бар’єр – ті книжки могли читати тільки ті, хто читають англійською. 1986 року серед україністів таких було небагато.
Якщо підсумувати, то я можу виділити три важливі фактори. Перший – нова методологія була дуже цікавою. Другий – нам її привезли дуже цікаві люди й талановиті дослідники.
Третій – ця методологія відкривала можливість нового погляду та аналізу першорядних імен української літератури. За всіх часів у нашому каноні було три жінки – Леся Українка, Ольга Кобилянська та Марко Вовчок. Їх вчать у школі та в університеті, і прочитати їхні тексти без феміністичної оптики аналізу неможливо.
«Соломія Павличко була нашою амбасадоркою»
Розкажіть про інших жінок, які в той час були поруч і починали свої наукові кар’єри.
Звичайно, найперше це Соломія Павличко. Вона мала все, аби стати зіркою та сяяти самій, але вона не хотіла сяяти самотньо – їй хотілося створити середовище. Саме тому вона всім нам допомагала – тягала книжки, писала рекомендаційні листи, пропонувала подаватися на стипендії… Ділилася контактами, була нашою амбасадоркою.
Без її роботи ми всі були б інакшими. Нас усіх вона поєднала в мережу.
Ніколи не забуду, як ми запланували подію в Інституті літератури після виходу моєї книжки про Лесю Українку 1999 року. До того вже вийшли «Хроніки від Фортінбраса» та «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко – і ми задумали робити спільну презентацію. В тій актовій залі на сотню осіб, де ми планували зустріч, не помістилися всі охочі. Тому довелося переміститися у великий амфітеатр. Увага до теми фемінізму була шаленою.
Читайте також: Оксана Луцишина: Жінки для мене — це не просто подруги, а велика сім’я
Я пригадую, що в часи мого першого курсу тема фемінізму ще була мало чи не скандальною й могла наштовхнутися на ворожість. А ви стикалися з ворожим ставленням?
Фемінізм був ризикованим для реноме, кар’єри та авторитету. Але фемінізм цікавив усіх.
У мене є показова історія про ворожість.
Отже, 1995 рік, 19 грудня – Соломія захищає докторську дисертацію. Мій захист був напередодні. Я вже видихнула й розслаблено прийшла слухати її захист. Дисертації одна одної ми вже давно прочитали та обмінялися думками, сказали все, що хотіли. Але прийшли підтримати одна одну.
На захисти завжди приходять усі свої. Всі всіх знають. Та й процедура захисту дуже формалізована та відома наперед. Але на захист Соломії прийшов якийсь незнайомий доволі молодий чоловік, який ще й сів поруч зі мною та розпитував, хто є хто. І коли дійшло до частини з виступами присутніх глядачів, він підняв руку й вийшов на трибуну.
Назвався хіміком і почав захищати Лесю Українку від Соломії Павличко. Після того виступу всі шушукалися, що це було щось замовне. Але я впевнена, що він робив це щиро – як фанат Лесі Українки.
Хімік-фанат Лариси Петрівни? Дуже нетипово.
Я нічого не стверджую, але до появи 14-томника повного зібрання творів Лесі Українки найкращим сайтом про Лесю Українку був сайт, який вів кандидат хімічних наук Микола Жарких. На цьому сайті були сумнівні інтерпретації текстів, але власне тексти з точки зору текстології та поваги до оригіналу були бездоганними.
І чим закінчився той виступ?
Отже, хімік говорить на трибуні… Все це було дуже дивно та незвично для тих, хто добре знав типову процедуру захисту.
Мені було страшно. Соломія також зізналася, що спершу дуже злякалася, але встигла опанувати себе, поки він виступав – бо говорив той хімік дуже довго.
Що він сказав?
Критикував, як він це назвав, «лесбійські фантазії». Та обурювався, що не можна писати про листування Лесі Українки з Ольгою Кобилянською.
Соломію в ту мить я досі пам’ятаю – маленька, напружена й дуже впевнена. Вона коротко й рішуче відповіла на той виступ. Вона говорила, що не має бути речей, про які можна жартувати в коридорі Інституту літератури, але не можна писати дисертацію.
Соломію підтримали присутні колеги. І – до честі вченої ради – всі члени ради одноголосно проголосували за присвоєння їй звання докторки наук.
Тодішній директор Інституту літератури вже після всіх офіційних частин обурювався: «Чого сюди хіміки пруться? Краще б винайшли новий спосіб самогоноваріння». Думаю, це була його реакція на стрес.
Якщо згадати загальний контекст, то навколо було справді чимало опору. Я пам’ятаю обкладинку часопису «Критика» з заголовком «Полювання на феміністок», пам’ятаю обурені статті тих, хто намагалися захистити Лесю Українку чи інших авторок.
Від чого вони їх захищали?
Якщо той хімік був, думаю, цілковито щирим, то колеги-літературознавці просто захищали своє право продовжувати переписувати власні статті та монографії, отримуючи за це зарплату.
«Феміністкам закидають, що, попри всі написані книжки, досі не знайшли жінку-Шекспіра»
Що саме гендерночутлива оптика відкривала для пізнання наших класикинь? Що нового можна було роздивитися крізь ці нові окуляри?
Є критики, які закидають, що, попри всі постколоніальні студії, так і не було знайдено чорношкірого Шекспіра. Феміністкам так само закидають, що, попри всі написані книжки, досі не знайшли жінку-Шекспіра.
Так, жінку-Шекспіра не знайшли, хоча можна було би поговорити про Лесю Українку як авторку шекспірівсього рівня. Це метафори, але в українській літературі справді канон не просто завжди містив три жіночі імені – Леся Українка, Ольга Кобилянська, Марко Вовчок. Проблема в тому, що їх інтерпретували в цілковито патріархальному дусі. До цього канонічного списку останнім часом ще й додаються нові й нові імена – Наталя Кобринська, Олена Пчілка, Грицько Григоренко… Виявляється, всі вони дуже цікаво писали.
Таки відчутно змінилося розуміння канонічних постатей. Наприклад, зі школи ми точно не могли винести думки про Марка Вовчка як цікаву авторку. Ми бачили її як щось нудне та чоловікоподібне. Мовляв, вона борець із кріпацтвом, борець за простий народ. Але що про неї можна розповісти учням за мало не два століття після подолання кріпацтва?
Насправді це була неймовірна жінка. Коли я пишу блоги про її життя, вони завжди мають найбільше переглядів.
Чому?
Бо вона – українська Жорж Санд. У патріархальному українському середовищі вона – дівчина в дуже невигідних стартових умовах – змогла стати професійною письменницею. Заробляла пером і утримувала не тільки себе, але й родину, сина. Реалізувалася як успішна авторка в трьох літературах – українській, російській і французькій.
А ще вона єдина, кого благословив ще за життя канонічний Батько – Тарас Шевченко. Це виняткова для традиції ситуація. Зазвичай літературна традиція передається від батька до сина. Наприклад, Шевченко називає своїм батьком Котляревського. Але сам Шевченко пише вірш, де благословляє як спадкоємицю свою Доню – і це Марко Вовчок, яку він називає «донею» і «кротким пророком».
Це абсолютно унікально.
«Леся Українка була такою яскравою авторкою, що навіть у такому урізаному варіанті залишилася в каноні»
Здається, Леся Українка за ці декілька років також почала привертати більшу увагу широкого загалу. Не впевнена, що зі школи ми всі виходили з добрим розумінням її творів. А тут ніби хтось підкрутив яскравість.
Лесю Українку раніше упосліджували в трьох іпостасях – як українську авторку, як жінку-авторку, як авторку-модерністку. Але Леся Українка була такою яскравою авторкою, що навіть у такому урізаному варіанті залишилася в каноні.
Саме тому під час роботи над 14-томником Лесі Українки, коли я як наукова редакторка читала всі тексти, що туди ввійшли, мене не полишало відчуття, що ми змиваємо бруд і реставруємо занедбану статую чи картину. Вона одразу ж заяскравіла новими барвами.
Це було відчуття реставратора, що з-під шарів бруду відмиває шедевр.
Яка ваша головна перемога як наукової редакторки повного зібрання творів Лесі Українки? Чим вам найбільше хочеться пишатися?
У цьому 14-томнику багато перемог, скажу чесно. Адже це перша за 100 років така робота – востаннє щось таке робили в 1920-х. Саме тих упорядників – Миколу Зерова та його школу – я вважаю своїми попередниками.
Навіть не знаю, яку історію обрати. Наприклад, в академічному радянському виданні публікувалися два переклади Лесі Українки з Герхарда Гауптмана. Це один із її улюблених драматургів, який вплинув і на «Лісову пісню». Отож, стверджувалося, що вона переклала уривок драми «Ткачі» спершу російською, потому українською. Але Леся Українка не толерувала двомовності й російською написала один-єдиний вірш на парі, що могла б, але не хоче. Було дивно, чому вона Гауптмана перекладала чужою мовою.
Виявилося, що переклад російською, підписаний ЛК, належить російській перекладачці Людмилі Коломойцевій. Але радянським упорядникам так хотілося довести, що Леся Українка любила «братню російську», що вони без зайвих церегелів дали текст у псевдоакадемічне видання.
Зрозуміло, що коли таких операцій провести декілька, спадщина класика буде спотворена.
«Важливо, щоб класика була суголосна нашим цінностям, нашим духовним та інтелектуальним потребам»
Ми знову повертаємося до теми постколоніального пошуку першоджерел, до пам’яті про них і до запитання про те, чи можуть пригноблені пам’ятати та говорити про свій досвід.
Постколоніальність і гендерні студії працюють із тим самим феноменом – працюють із підпорядкованими. Підпорядкованим забороняють говорити про своє минуле та розповідати свою історію. Чи можуть підпорядковані – жінка чи колонізовані культури – здобутися на голос?
Я на кінчиках пальців відчуваю, що цей процес у нас саме відбувається. Але осягнути його зможемо тільки з більшої дистанції. Культурна ідентичність українців змінюється на наших очах. Багато всього змінилося не лише 1991 року, але й 2004, 2013, 2014.
І в цьому процесі змін виникає запитання про те, яку Україну ми будуємо. Чи ми хочемо збудувати країну, де жінка залишатиметься пригнобленою? Але так не зможе функціонувати демократична держава.
Рух до життєздатного суспільства багатьох має примирити. Жіноцтво, статистична більшість населення не може бути пригнобленою.
У вашій новій книжці «За лаштунками імперії» йдеться про українсько-російські культурні відносини, однак феміністична проблематика й там опиняється у фокусі. Як поєднується постколоніалізм та гендер?
Поєднується якнайтісніше. Адже в Україні боротьба за права жінок ішла водночас із боротьбою за національне визволення. Жінки, активістки руху (зокрема очільниця «Союзу українок» Мілена Рудницька) серед прав, яких домагалися, акцентували право долучитися до розбудови нації, утвердитися в суспільних процесах. І в моїй книжці йдеться якраз про те, як Леся Українка в «Боярині» саме становище жінки робить виразним маркером демократизації соціуму, протиставляючи тут Україну та Росію. Тим більш це актуалізувалося вже від кінця ХХ століття, адже Оксана Забужко якраз і представляє жінок, заангажованих як необхідністю змінити становище «другої статі», так і конечністю виборювання української незалежності.
Цікаво в цьому контексті поговорити про стратегії популяризації. Як про всі ці важливі історії розповісти на ширшу аудиторію?
Робимо те, що можемо, але робимо замало… Ми перейшли в час нового Середньовіччя та передання усної історії. Особливо в час локдауну, коли закрили навіть бібліотеки.
Так, потрібні нові книжки – як-то книжка «Бунтарки», яку я впорядкувала у видавництві «Смолоскип». Вона виявилася дуже популярною – вже два наклади продано.
Але потрібно не лише писати, але й говорити – писати блоги, готувати відеопроєкти.
Зараз ми з Ростиславом Семковим за підтримки Фонду Бьолля готуємо новий ютуб-канал «Шалені авторки», який з’явиться на початку грудня. Там ми неформально та неупереджено говоримо про авторок – українських і зарубіжних.
Такі речі потрібні й для шкільної освіти. Наприклад, можна говорити, що Шевченко боровся з царатом – і це нічого не скаже учням. Тож натомість можна звернути увагу на те, що «Катерина» – це поема про підліткову небажану вагітність. Чому ні? Важливо, щоб класика була суголосною нашим цінностям, нашим духовним та інтелектуальним потребам.