Авторка: Ірина Виртосу

Фото: Олександр Кісіль

Анастасія Федченко — журналістка, воєнна кореспондентка, поетка, авторка книжки публіцистичних інтерв’ю «Вони перемогли». Це збірка 11 історій про людей, зранених війною, але з «волею до життя», як каже сама авторка. 

Узявши до рук цю книжку, я побоювалася, що побачу надмірну героїзацію людей із інвалідністю. Але натомість знайшла там зворушливі розмови, події та спогади. Це історії про життя й заради життя. 

Анастасія Федченко їздила на передову знімати сюжети — навіть тоді, коли відмовлявся її оператор-напарник. Коли від теми війни вже «втомилися» в медіа. Однак кореспондентка з невгамовною енергією долала сотні кілометрів, харчувалася осоружними хот-догами, спала в бронежилеті. І все це заради низки репортажів про людей, які виборювали нашу перемогу. 

Ми поспілкувалися з Анастасією про видання книжки, про жінок в армії, а також про те, як її саму змінила війна, і як вона дає собі із цим раду. 

• 

Дорослішаєш, аналізуєш і усвідомлюєш, що наступ на Україну був не тільки танками

Ти працювала на телеканалі ICTV, коли почала писати про військових. І я знаю, що це було твоїм усвідомленим рішенням, а не черговим журналістським завданням.

Так, я довго наважувалася поїхати у своє перше відрядження. Але завжди знала, що це правильне рішення.

Хоча зізнаюся, я не одразу повірила, що Росія почала проти нас війну, попри окупацію Криму та збройну агресію в Донецькій і Луганській областях. Я просто не вірила, що в наш час може статися війна, коли такий цивілізаційний прогрес. Ілон Маск збирає команду для першого польоту на Марс, сучасні технології дозволяють спілкуватися з усім світом, медицина стрімко розвивається… Здавалося б, війна — це вчорашній день.

І все це точно не в’язалося з Росією. Я росла в 90-ті, коли по телевізору показували, що Росія нам не ворог. Звісно, на уроках історії ми вчили, що Російська імперія забороняла українську мову, про часи Гетьманщини, про Розстріляне відродження, Голодомор… Я все це знала — і все ж не сприймала Росію як ворога. 

Читайте також: Ярина Чорногуз: Жінка має багато переваг, що в армії, що на війні

До 2013 року. Допоки в російських медіа не почали писати дичину про Майдан, на який я ходила, називати нас «молодчиками», які зруйнували центр Києва тощо. 

До цього я слухала російські пісні, як і всі ми. Дивилася українське телебачення, де до глибоких 2000-х були суцільні російськомовні програми, всі ці «огоньки». На жаль, навіть російських знаменитостей я знала більше, ніж українських.

І насправді ця «культура» мала великий вплив на все моє покоління. Вплив, якого не так легко позбутися. Це вже потім дорослішаєш, аналізуєш і усвідомлюєш, що наступ на Україну був не тільки танками. Це наступ у культурній сфері, у сфері мови, у сфері літератури. І всі ці вулиці ставали вулицями Пушкіна не випадково. Це теж була частина колонізаторської політики, що зрештою призвела до збройного протистояння. 

Але до останнього я не вірила, що в нас можуть відбуватися бойові дії, що гинутимуть люди. 

Поранених хлопців і дівчат треба приймати такими, якими вони є

Що було найважчим у твоїй роботі?

Коли я вперше опинилася у військовому шпиталі й познайомилася з пораненими хлопцями й дівчатами, дуже чітко пам’ятаю свої відчуття. Мені було страшенно ніяково. Бо це були люди мого віку або й молодші. 

І я не знала, що сказати хлопцеві, у якого немає ноги. Я розуміла, що щось на кшталт «ой ти моє сонечко, що ж воно буде» — це погано. Але як спілкуватися з людиною, яка ще може й сама не до кінця приймає те, що сталося. 

Усе змінилося 2019 року, коли я піднялася на Говерлу з учасниками бойових дій. Вони голосно жартували: «У нас на чотирьох одна нога». 

Читайте також: Вікторія Шкабой: Мені набридли ідеальні героїні, які завжди все роблять правильно

Там я познайомилася з Дмитром Котовим, який утратив обидві ноги. Згодом він став героєм моєї книжки «Вони перемогли». Для нього той підйом на Говерлу був уже не першим. Із Анатолієм Фатеєвим, у якого також немає обох ніг. Із іншими хлопцями.

• 

• 

• 

• 

Пригадую, як ми з оператором уже піднялися й думали зачекати, аж ось нам у спину дихає один із учасників. Познайомилися. Олександр Проскурін — офіцер 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», підрозділу з моєї рідної Дніпропетровщини. Саша й досі воює.

Я ще зауважила, що він так швидко піднявся. А він: «У мене білий білет», і показує свій протез. 

Тоді я зрозуміла, що поранених хлопців і дівчат треба приймати такими, якими вони є. Вони вчаться з цим жити. Не всі, очевидно. Бо тут потрібно розуміти, що в Україні все ще немає системи комплексної реабілітації військових, особливо психологічної. І дуже потрібні такі люди, як Дмитро Котов, який ходить у шпиталі, спілкується з «новенькими», свіжопораненими. Розповідає їм, що на цьому життя не закінчилося. Що після поранення можна жити активно, їздити на авто, працювати, і секс також є. 

Читайте також: Катерина Приймак: Жінки — величезний потенціал армії, бо вони йдуть туди добровільно

Я хотіла показати людей із різними травмами

Як виникла ідея створити книжку?

Я дуже багато писала на фейсбуку про військових і бійчинь. І це помітили у видавництві Yakaboo. Один із працівників, із яким я потоваришувала, сказав: «Тобі треба писати книжку». Власне, з 2021 року я виношувала ідею, піднімала всі свої контакти, обирала героїв і героїнь. 

Я хотіла показати людей із різними травмами. Не тільки з ампутаціями ніг чи рук. Прагнула написати про тих, хто втратили здоров’я, але не втратили волю до життя. 

Назву цій книжці дав Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний. Але робочу назву мені підказав військовослужбовець Василь, із яким я познайомилася на Світлодарській дузі на Луганщині в лютому чи березні 2019 року. Він колись був в «Азові» парамедиком, а потім вступив до лав 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. 

Василь якось зронив: «Ампуташки — це завжди печалька». У сенсі, що таким бійцям та бійчиням досить важко надавати домедичну допомогу та евакуювати. Є ж різні висоти ампутації й різний ступінь болю. 

Пізніше ми контактували з Василем на фейсбуку, товаришували. А коли вийшла моя книжка, він її одразу купив. 

Останній допис на його сторінці — це селфі з моєю книжкою, яку він радить почитати. За кілька днів Василь загинув на фронті. Пізніше мені напише його батько, який розповість, що хлопець був тяжко поранений, мав пробиту легеню. 

Селфі Василя зберігається в мене в телефоні. Він досі в мене в друзях. Втрат так багато, що іноді це «причавлює»… 

• 

Мені подобається орієнтир «ти і є країна»

Цього болю занадто. Як ти даєш собі з цим раду? 

А я й не даю ради. Я просто з цим живу. Намагаюся жити. Ці люди померли за мене. І я зобов’язана жити заради них. 

Мені подобається орієнтир «ти і є країна». Я ототожнюю себе зі своєю країною. Розумію, що відповідальність за якийсь викинутий недопалок лежить на мені. За російську літературу на книжкових полицях — на мені. І, очевидно, я відповідальна за цю війну, бо надто пізно стала свідомою. Можливо, треба було активніше захищати українську мову, коли навчалася в зросійщеному Дніпрі.

І всі ці люди, які загинули, зробили найбільше, що могли, — для своєї сім’ї, своєї країни, для мене. Вони дали нам змогу жити далі. І тому нам потрібно жити далі й робити щось ціннісне заради їхньої пам’яті. 

• 

• 

• 

У книжці є історія Олександра «Сакури». Це чоловік, який після поранення знову повернувся на війну. І загинув ще до виходу книжки.

Я рада, що про нього читатимуть і знатимуть, яким він був. Бо він був до біса харизматичний. І навіть тоді, коли втратив око, 17 зубів, мав купу поранень. Він бігав, займався спортом, любив жартувати. Людина продовжувала жити на повну. 

Пригадую той травневий ранок, коли мені написала пресофіцерка 93 бригади. «Сакура загинув. Тільки нікому про це поки не кажи». Це було дуже боляче. Я не знала, що мені робити. Я весь день плакала. І намагалася заземлитися й відчути себе живою.

Я тоді пекла хліб уперше в житті, і хліб мені вдався. Коли я місила тісто, думала про Олександра і про те, що він, на жаль, не перший і не останній. 

Потім загинув ще молодий майор Андрій Верхогляд, якого я теж добре знала, і з яким я хотіла колись зробити інтерв’ю. Бо він був із кадрових офіцерів, які би мали змінювати цю армію, ділитися своїм бойовим досвідом за кордоном. Адже нам є чим поділитися зі світом.

• 

Проблема сексизму є в будь-якому колективі. І армія в цьому сенсі не є чимось унікальним

На цій війні вмирають і дівчата. Про це, до речі, сказала одна з твоїх героїнь книжки – Оксана Якубова…

Але перед смертю вони сміливо воюють. Та сама Яна Червона бездоганно могла впоратися зі своїм кулеметом.

Оля Сімонова, яка загинула, була водійкою бойової машини піхоти. І коли б їй хтось спробував допомогти, бо «вона ж дівчинка», то вона б тільки посміялася.

Бійчині, з якими я зустрічалася, були за рівність більше, ніж будь-хто інший. Бо якщо я жінка, якщо я прийшла в армію на посаду кулеметниці, я маю бути кулеметницею, сама носити цей багатокілограмовий кулемет і робити все сама. Іншими словами — жінка не йде в армію, щоб «заповнити гендерну квоту». Вона йде в армію, щоб захищати свою країну й воювати на рівних із чоловіками. 

Читайте також: Вікторія Покатіс: У нас ж змога зафіксувати роль жінок у цій війні

Безумовно, жінкам доводиться важко на фронті серед чоловіків, які можуть проявляти опіку. Оце «ти ж дівчинка, тобі народжувати». Або ж кепкують: «Як це мною командуватиме жінка?» Є різні проблеми, але я б не сказала, що армія глобально відрізняється від якогось колективу, де є чоловіки й жінки.

Що ти маєш на увазі?

Проблема сексизму є в будь-якому колективі. І армія в цьому сенсі не є чимось унікальним. Це зріз суспільства, куди йдуть освічені та неосвічені, хороші та погані, стрункі й не дуже, із хворобами та здорові… Але всі вони пішли в військкомат, опинилися на цій війні, щоб її зупинити.

І до речі, мені пригорає, коли люди говорять, що якщо хтось б’є жінку, то його треба відправити в армію. Армія — це не колонія, не заклад для перевиховання, не в’язниця, куди треба всіх відправляти. Із людьми, які скоїли злочин, мають працювати правоохоронці. Не треба їх відправляти на фронт. Не має їх бути серед військових, коли вирішується доля країни й нас усіх. В армії мають бути підготовлені фахівці й фахівчині, а не підлітки-ґвалтівники, які підсипали наркотики дівчатам. 

Читайте також: Захисниці про свій шлях у армію: «Не слухайте, коли кажуть іти додому варити борщ»

Я просто робила щось тут і зараз, робила те, що могла

Війна триває дев’ятий рік. Як ти змінилася за цей час? 

2012 року я була дитиною з села, яка закінчила національний університет, здобула вищу освіту й тільки переїхала у велике місто, про яке мріяла.

Я наймала свою першу в житті квартиру, почувалася такою дорослою. 

Я ходила на різні співбесіди в пошуках нової роботи, бо на першій не складалося. І так опинилася на ICTV за кілька місяців до Майдану.

Майдан — доленосна історична подія. Але тоді я цього так не сприймала. Я просто робила щось тут і зараз, робила те, що могла. Я розносила чай, говорила з людьми, писала про них у газеті «День».

А потім той жахливий січень із першими загиблими, і лютий. І ця Небесна Сотня, і навіть їх більше, ніж сто…

• 

Хочу жити своє життя

Як людина, яка живе дев’ять років у війні, я інколи заздрю своїм одноліткам у Франції чи Німеччині. Вони можуть планувати відпустки, брати кредити на квартиру, почуватися в безпеці, ухвалювати важливі рішення, народжувати дитину. Вони можуть думати про акції на захист довкілля, щоб зупинити кліматичні зміни. Мене завжди турбували екологічні питання, але от сьогодні, на жаль, ключове для мене: «давайте виживемо, а потім поговоримо про пластянки чи сортування відходів».

Я хочу жити своє життя. Хочу, щоб у мене не стояла складеною тривожна валіза, а у вбиральні — пляшки з водою. Не хочу, щоб у мене було п’ять павербанків різної ємності, бо вимикають електрику. Хоча ці незручності тимчасові й зовсім нікчемні, коли Росія вбиває моїх друзів.

Я хочу вийти заміж за свого коханого й хочу дітей. Я хочу виховувати дітей так, щоб вони любили Україну, робили щось для її розвитку, щоб вони були гідним поколінням.

Я хочу, щоб у моїй країні літали літаки. І в мене лежали квитки на найближчі вихідні в якусь там європейську столицю. І там я питиму каву й говоритиму, що в нас кава смачніша, але їхнє м’ясо мені смакує більше.

Я дуже хочу, щоб ми цінували всі ці дрібниці. Бо щастя в тому, що ти жива, рідні живі, що в тебе вазон не засох, що в тебе є вода, є світло й можливість бути поруч із близькими.

Ми творимо історію. Це нестерпно складно, але це фантастично

Якби не лютий 2022, чим би ти займалася? 

Я б усе одно писала про військових. Бо коли ти заходиш у цю тему, вже немає шляху назад. Не знаю, як колеги, але я почуваюся чужою серед цивільних людей, хоча я й глибоко цивільна людина. І так само почуваюся чужорідним елементом серед військових, бо не військова. На зламі. 

Але, молоді журналісти й журналістки, у мене для вас погані новини: ви до кінця своїх днів писатимете про війну та про її наслідки. 

Хоча є й хороші новини. Нас так чи інакше всіх зачепило вогнем. І всі ми стали сильнішими. Ціною зусиль, болю, сліз, сивого волосся, але ми реально творимо історію. Це нестерпно складно, але це фантастично.