Авторка: Ірина Виртосу
Фото: Олександр Кісіль
Світлана Стретович — програмна директорка Litosvita, кандидатка наук із соціальних комунікацій, авторка та ведуча подкасту «Про текст», мама.
А бути українкою для неї так само, як і бути мамою. Не дивно, що коли сталася повномасштабна війна, сумнівів, їхати за кордон чи лишатися дома, в неї не було. Як каже сама Світлана, «за межами периметра України мене не існує».
Як звучать жіночі імена в українській літературі, чому важливо зберігати історичну пам’ять і що робити замість того, щоб прибирати в домі — про це та багато іншого «Повага» розпитала у Світлани.
Про період книжкової романтики
Світлано, скільки я тебе знаю, ще з часів Інституту журналістики, коли ми навчалися разом, і нині — ти завжди з книжкою або ж у письменницькому колі, в епіцентрі книжкових подій. Відчуваю, що в тебе з літературою є своя особлива історія.
Мабуть, я була хорошою студенткою (усміхається — І.В.), бо весь свій бюджет, який мала, витрачала в книгарні «Знання». Це можна відстежити за маркерами датування, бо коли купувала книжку, вказувала дату та місце, намагалася навіть цінник не знімати. Тепер можу побачити, що «Теорія літератури» Соломії Павличко 2007 року коштувала мені 35 гривень. Це мій особистий хронотоп, яким можна простежити понад 20 років. Це моя особиста історія України.
А до професійного заняття літературою мене наблизив один проєкт в університеті Шевченка, де я викладала. Коли постала дискусія, що освіта не відповідає потребам часу і щось із тим терміново треба робити, я почала для студентства організувати зустрічі з письменниками, журналістами, публічними людьми. Побачила потужне прагнення молодих людей до оцих знань «знадвору» й до літератури зокрема. Наприклад, 2015 року на зустрічі з Сергієм Жаданом у величезній лекційній аудиторії залишався вільним хіба маленький острівець для нього самого.
Скоріше за все, цей досвід і моє постійне бажання змін стало поштовхом до дострокового розірвання контракту з університетом і привело мене ближче до літератури — у нове артвидавництво Nebo BookLab Publishing, яке тоді тільки стартувало. Зрештою, одна річ — любити книжки, інша — любити й робити книжки.
Почався період книжкової романтики! У Nebo BookLab Publishing ми видавали перекладну дитячу й підліткову літературу. Тільки за три роки видали 55 книжок. Особливим було те, що це переклади з 11 мов, серед яких і традиційна китайська. Подеколи ми працювали цілодобово. Особливо в період підготовки до Книжкового Арсеналу чи Букфоруму. Але про те, як ночувати на роботі, знають чи не всі видавці.
Крім того, я встигла виступити упорядницею серії антологій «Галерея чуття». Це такий must read, який був сфокусований на поетичних текстах про почуття від Франка до Жадана. Із презентаціями ми подорожували містами України, проводили поетичні вечори з поетами-сучасниками. Набували досвіду промоції літератури й формували навколо себе спільноту, для якої література має визначальне значення.
Питання бестселера завжди на часі
Я багато чула голосінь на кшталт «українська нація вже не читає», «книжку видати — це дорого, ніхто її не купує». Скільки в тому правди?
Почну з того, що книговидання — це дорого. Було б безглуздо це заперечувати. Водночас щороку кількість видавництв в Україні зростає. Попри те, що книжку ніби не купують і не читають. Тут треба уточнити, що така ситуація була до ковідної тисячі та повномасштабного вторгнення, бо книгарень тільки на Подолі за цей рік відкрилося аж чотири. Тобто тенденції стрімко змінюються.
Але водночас — вриваєшся на видавничий ринок із наміром «ось до мене не вміли робити книжок, а зараз я видам одразу бестселер, за яким ганятимуться». Ага?! І ламаєшся вже на першому контакті з покупцем, який просто запитує: «Скільки це коштує?» І одна річ, якщо клієнт говорить, що не розраховував на таку ціну. Але нерідко доводилося чути, що книжка не може стільки коштувати, бо ж скільки тоді потрібно заробляти, щоб її купити…
Де ж тоді шукати клієнтів і клієнток, готових платити?
Попри свою раціональність, книжка може бути емоційною покупкою аж бігом. Для цього найкраще підходять великі події, де її можна продати. В Україні один час проводили не так багато великих фестивалів, де був прямий контакт із клієнтом. Найбільші — Арсенал, Букфорум. Та й власне все. І це на таку велику Україну. Усього двічі на рік. Трохи пізніше з’явилися Черкаський літературний фестиваль, «Толока» в Запоріжжі, «Острів Європа» у Вінниці. За останні роки до повномасштабного вторгнення поступово відбувалася децентралізація таких літературних подій. Але чи можуть на всі події їздити видавництва? Це треба оплатити стенд, відправити команду. А якщо отриманий прибуток із продажу книжок не покриває закладений бюджет на участь у заході, то виникає питання фінансової доцільності участі. Із такими викликами роботи видавця романтика дещо розвіюється… Який вихід у маленьких видавництв? Великі наклади, щоб їх продавати. Тобто питання бестселера таки завжди на часі.
Читайте також: Вікторія Шкабой: Мені набридли ідеальні героїні, які завжди все роблять правильно
Література може бути прибутковим бізнесом
Але тоді потрібен якийсь фарт, щоб потрапити в «ту» книжку, яку купуватимуть…
Такі кейси є. До прикладу, під час карантину в Україні з’явилося видавництво «Віхола». Його заснували винятково дівчата — шість засновниць, колишні працівниці видавництва «Наш Формат». Це був старт, про який можна, як на мене, розповідати, як про історію успіху! «Віхола» не встигає додруковувати книжки. Ось у мене в сумці видання Віри Агеєвої «Марсіани на Хрещатику». А от «За лаштунками імперії» тієї ж Віри Павлівни треба ще впіймати. Це свідчить, що вони втрапили в імпульс обговорення дуже важливих тем. Це саме стосується й бестселера Каті Бльостки «Матера вам не наймичка». І таких прикладів у «Віхоли» не кілька.
Тож чи читають в Україні? Звісно! Якщо зараз зайти на сторінки замовлень «Віхоли», «А-ба-би-га-ла-ма-ги», «Meridian Czernowitz» та інших видавництв, то часто книжок, які хочеш купити, немає в наявності.
Не так давно була презентація десятого видання «Динамо — Харків» Сергія Жадана, яке видало «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Видавництво не встигало його додруковувати. Я так само полюю із цієї серії «Українська поетична антологія» на збірки віршів Івана Драча, Василя Стуса, Івана Малковича.
Є гарний приклад Макса Кідрука. Разом із дружиною Тетяною вони заснували видавництво «Бородатий Тамарин». Макс жартував, якщо це й здається на початку «самвидавом Кідрука», то направду так не є. Зараз вони оголосили про свої серії та книжки, що вийдуть найближчим часом. На першій презентації своєї книжки «Колонія» в Києві Макс говорив, що наразі розійшлося 30 тисяч примірників. Давайте уточнимо, що це книжка на 900 сторінок, як би це страхітливо не звучало.
Отже, якщо все-таки втрапляєш у цей імпульс, література може бути прибутковим бізнесом.
Не можна не пригадати й того, що коли видавці вибороли право, щоб так звану «ковідну тисячу» витрачати на купівлю книжок, це дуже в свій час підтримало галузь.
Жіночих імен у літературі не бракує
Світлано, ти ось згадала Віру Агєєву, Катю Бльостку, Тетяну Кідрук… А наскільки потужно сьогодні в літературі звучать жіночі імена?
Відстежувати письменницький рух в Україні можна, до прикладу, з премій. Так, «Книга року ВВС», «Книга року», яку координує Костянтин Родик, рейтинг книжок для дітей та підлітків «Топ БараБуки». Є купа нагород, які нам виносять із загального літературного процесу окремі імена. І статистика жіночих імен тут красномовна.
Скажімо, до довгого списку «Книги року ВВС-2022» увійшло 14 видань дорослої літератури, 8 із них — авторки. Понад 50 %. Якщо говорити про дитячу літературу цієї премії, то це 13 видань, 9 із яких — жінки. В есеїстиці з 11 номінованих 6 написали жінки.
Іншими словами, жіночих імен у літературі не бракує. Якраз українській літературі можна не хвилюватися, у нас потужний потенціал.
Цьогоріч премію «Книга року ВВС» отримав Андрій Сем’янків (Med Goblin) за «Танці з кістками». Але попередні роки отримували Тамара Горіха Зерня за «Доцю» 2019 року, 2020 року — Оксана Забужко за есеїстику «Планета Полин». Нині більше, ніж раніше, кожне інтерв’ю Оксани Стефанівни розбирають на цитати й загалом чекають щоразу на її висловлювання. Катерина Калитко, яка здобула Шевченківську премію в цьому році.
Я вже мовчу про дитячу та підліткову літературу, де є безліч талановитих письменниць: Тетяна Стус, Галина Ткачук, Ольга Купріян, Марія Артеменко, Леся Воронина. Список можна ще довго уточнювати й продовжувати.
Звучання жіночого голосу неймовірно важливе. А тим паче — у період війни.
На початку повномасштабного вторгнення ми з друзями часто поверталися до питання пам’яті. Ми маємо прогалини після Другої світової війни чи радянського досвіду, бо наші дідусі й бабусі просто мовчали.
Хто головний носій пам’яті? Жінка. У неї було більше шансів вижити, чоловіки йшли на фронт. А сьогодні ще й на фронті багато жінок-військовослужбовиць. І вони звідти, до прикладу, пишучи вірші, як Ярина Чорногуз, звучать і підсилюють українську літературу.
Жінки в нас — це любов літератури. І їхня потужність останніми роками — як розвій — набирає сили.
Усіх, хто міг розповісти про злочини радянської влади, знищили
Світлано, ти зачепила важливе питання про збереження історичної пам’яті. Як, на твою думку, нам діяти, щоб трагічний досвід цієї війни не розчинився в часі?
Це болюче питання. У колі друзів ми нерідко говоримо: чому, знаючи, що в нас війна з 2014 року, живучи в ній, ми так легковажно ставилися до цього? Не всі припускали, що буде повномасштабне вторгнення, навіть чуючи від розвідки «100% пакуйте валізи!»
Та частина людей, яка зняла рожеві окуляри, ставилася до цього серйозно. Але більшість — ні.
Я пояснюю собі ці процеси, обережно добираючи факти з історії. До прикладу, хто міг говорити у 30-х роках ХХ століття? Так, у Харкові був Будинок «Слово», де жили письменники. Під наглядом. Там були всі, кого ми знаємо й вивчаємо в шкільній програмі. Але також там жили агенти, які напрацьовували ледь не на всіх мешканців досьє.
На сайті Будинку «Слово» можна погортати, хто там жив, як їх арештували майже всіх в один період, коли сталося вбивство Кірова. Десятками. Тож усіх, хто міг розповісти про злочини радянської влади, знищували.
Недарма кажуть, що поет — це пророк. Це людина, яка вміє аналізувати й має чітку візію майбутнього. Як от Оксана Забужко. Якраз у неї ілюзій узагалі не було жодних. Якщо її постійно читати й слухати, вона про велику війну попереджала давно.
Свого часу в мене була прогресивна викладачка, із якою ми вивчали історію за посібником Ярослава Грицака. Уяви, у Херсоні, в ліцеї, за книжкою львівського історика! Так от: у таких працях можна було розгледіти попередження про невідворотну загрозу з боку Росії, враховуючи злочини Російської імперії та Радянського союзу. Але ж на загал українці вивчали історію власної країни з надиктованого радянського фокусу. То що могли очікувати люди, яким вбивали в голови прекрасне радянське буття? Тож це перша причина — культурна, освітня. У цих галузях совєти підчистили всіх, хто міг проти них свідчити.
Світлана Стретович 
Світлана Стретович
Мені подобалося, що бабуся знала дуже багато пісень
Яка інша причина?
Є ще історія — приватна, родинна. У якийсь момент я зрозуміла, що ні про дідуся, ні про бабусю з обох боків не знаю майже нічого. Почала розпитувати батьків — і вони так само не особливо знають. Якісь уривки, але нічого структурно розказати не можуть про кілька попередніх поколінь: хто звідки походив, як у кого складалася доля.
Пам’ятаю, як приїхала якось на канікули з університету, сіла навпроти свого діда й почала розпитувати. І він, — чітко зафіксувалося це відчуття, — ставить мені одне й те ж запитання: «Нащо то тобі?»
Врешті, ні в кого з родини таких свідчень, як у мене, не збереглося.
Але мені пощастило в тому, що мамина мама співала. Той самий Грицак у «Подолати минуле» пише, що через українську пісню нам удалося зберегти свою ідентичність, що пізніше формувало нас як націю. І я це чітко відчуваю на собі! Бабуся зі мною постійно співала! Особливо, коли вимикали електрику годинами, — у моєму дитинстві це була нормальна практика.
Пригадую, як мене обурювала страшенно ця пісня «Везли-везли Галю темними лісами, прив’язали Галю до сосни косами…». Я не могла зрозуміти — як?! А головне — там були козаки, які їхали «з Дону — додому». І в мене такий образ «козаки» — це якісь маніяки, які везуть бідолашну Галю. І бабуся починає співати цю пісню, а вона страшна — «горить, горить сосна, горить та палає, кричить Галя криком…». Це якийсь травматичний досвід із дитинства.
Поміж тим, мені подобалося, що бабуся знала дуже багато пісень і частівок. Вона співала, а я за нею записувала у свій пісенник, будучи в першому чи у другому класі…
Пригадую, як на одному з новорічних свят я співала частівки. Музикант мені сказав: ти, мовляв, «маякуй, коли вже все». Тож я в костюмі сніжинки, баяніст — поруч. І щоразу я йому «маякую», що знаю ще. І так разів тридцять…
У повномасштабну війну чи не найчастіше згадую бабусю
Раніше цей досвід не особливо цінувала. Зараз, у повномасштабну війну, чи не найчастіше звертаюся до маминої мами, згадую її: що вона говорила чи те, як вона мовчала. Усі її приказки, цитати, пісні… Вона була красномовна. І говорила смачно — «дурень думкою багатіє», «змусь дурня Богу молитися», «лягла не клята і встала не м’ята».
І в неї всі ці висловлювання були про важкий досвід. Бабуся народилася 1938 року. І пам’ятала, коли батько йшов на Другу світову війну, як вони втікали, коли були обстріли, евакуація… І це переселення на Південь, освоєння земель. Гадаю, життя було не мед. Але вона ніколи не скаржилася.
Якось ми сиділи з друзями, й одна подруга запитала: «А хто з вас співає, тільки серйозно? Отак, щоб удома сісти й заспівати раптом». Кажу: «Я співаю».
Раніше — старшому сину, тепер співаю меншій. Співаю, коли мені хочеться. Коли вже не знаю, чим забавити молодшу Поліну… До нас підтягується і старший Тимофій.
Я: «Ой на горі та й женці жнуть», а син: «А що там далі?». Я: «Та викрешем вогню, та запалим люльку, не журися!». І ось ми вже співаємо вдвох.
Але ж не в кожній родині говорили, не в кожній співали. Мене дещо засмучує, чому в мені не виховали повагу до давніх речей побуту, які я бачила в нас. Я від бабусі позабирала старі фотографії. Але зовсім не зважала на ті речі побуту, які вона зберігала.
У своїй книжці «Щось зі мною не так» Андрій Любка писав, як у Карпатах переробляють свої хати, ставлять металопластикові вікна. І ти можеш приїхати в Карпати, але Карпат не знайти. І не замовиш баноша зі шкварками, бо там піца й суші.
І мені шкода, що я свого часу не відчула наперед, що оті всі, до найдрібнішого, речі мають для мене сакральне значення.
Читайте також: Вікторія Покатіс: У нас ж змога зафіксувати роль жінок у цій війні
«Альо, прівєт, как дєла?»
Але ж щоб усвідомити, треба, щоб хтось підказав. У твоїх батьків був радянський досвід із однаковими «стєнками» й модою на кришталь. А це не зовсім про українську культуру…
Але я спостерігала й інше. Мої бабусі, як у тій пісні: «У цієї близенької — воли та корови, а в тієї далекої — тільки чорні брови».
У батькової бабусі, яка переїхала з Полісся, був потяг до вишивки. І вона замовляла її з Волині, приказуючи: «Мені хочеться, щоб вишивка на подушках була й на простирадлах…» І бабуся вміла зчитувати всі ці орнаменти, символіку. Як у кожної бабусі в хаті, була зала, де ніхто не ходить. І ось у тій залі вишивка всюди.
І ще про родинну пам’ять. Якось на першому курсі я приїхала додому, набрала когось із дівчат, зв’язок погано ловить, я перепитую: «Да, альо, прівєт, как дєла?». У цьому, знаєш, теж дуже багато: типу я поїхала вчитися, приїхала зі столиці вся така з «дєвчьонками пагаварю по тєлєфону»…
А батько почув і каже іронічно: «А що це за мова? Що це ми такіє рускіє сталі?» І питання мови якось само собою відпало.
У мене є потреба говорити
Я знаю, що ти готуєш до друку свою першу книжку. Про що вона?
Це дитяча книжка. І ця історія, певно, як потреба говорити про ніжне, важливе, ціннісне.
Мої батьки досі в окупації, коли я їх побачу — не знаю. Ми говоримо по телефону, і мій тато — він усе життя був суворий, а наші нині розмови… Вибач, я не можу продовжувати… (за хвилину, вгамувавши хвилювання – І.В.) …І треба щось робити, аби тримати себе. Я — оптимістка, знаю, що ми переможемо, і що ми, як нація, маємо унікальну можливість — переосмислити себе. Жити з чітким усвідомленням, що нам є чим пишатися, ми можемо йти пліч-о-пліч, підтримувати одне одного, відчувати незламність.
І тому, щоб не провалюватися в порожнечу, я записувала інтерв’ю для «Лівого Берега». У мене так складений графік, що немає вільного часу. І це не тому, що я маю маленьку дитину. Якщо точніше, у нашої маленької дитини немає часу з нами, бо вона постійно відвідує якісь наші події й робочі заходи.
У мене є потреба говорити, бо мовчати — не моя історія. Коли я спостерігала за своєю донькою, склався сюжет — «Ведмежуня мандрує в Карпати». Книжка вийде в харківському видавництві «Віват», яке я страшенно люблю й поважаю.
У книжці головні герої — звірі. Це про дім у межах однієї країни. Про те, що в нас у межах нашого дому все буде добре. Маленька головна героїня живе в Сирецькому гаю в Києві… Я тривалий час жила на одній із найстаріших вулиць Києва — Кирилівській. Не так давно їй повернули історичну назву. Виявилося, що тут, біля Кирилівської церкви зі світовими розписами-перлинами Врубеля, зовсім поруч є Кирилівська стоянка, яку відкрив Вікентій Хвойка. На цій Кирилівській стоянці знаходили зуби печерного ведмедя. А вони були травоїдні, як і моя героїня дитячої історії.
Планується, що книжка, мабуть, вийде цього року. Ясна річ, із поправкою на війну сказати точно ніколи не можна.
Потрібен час, щоб зрозуміти, про що наш сьогоднішній день
Уже стільки написано про війну, але я не готова все читати…
Про це влучно сказав Сергій Жадан: зараз ще немає тієї кількості слів, щоб позначити все, що відбувається. Бо коли в поезії звучить «блокпост» і «Марік», це трохи не про те. Одна річ — репортажі, збір свідчень очевидців про війну. Це вкрай потрібно. Бо на пам’ять покладатися не можна.
Інша річ — художня література. У ній не можна в «лоба». Скоріш за все, ще не знайдені слова, аби передати все, що ми переживаємо. Зрештою, потрібен час, аби зрозуміти, про що наш сьогоднішній день.
Одна річ — прочитати допис із передової на фейсбуку. І зовсім інша, коли приїжджають друзі з фронту й хіба що на кухні стиха переказують, як вони пішли на завдання, як там втратили товаришів, як не могли забрати тіла, як потім повернулися по них, коли відступили окупанти. Як на Миколаївщині, приміром. А це вже три місяці після того бою минуло.
Про те, як тіла ідентифікували, і про розмови з рідними. Хлопці й дівчата ніде й ніколи не будуть таким «хвалитися», що деколи, щоб вижити, відлік ішов на секунди. Передали по рації: «Сховайтеся в погріб абощо…». Зайшли — і вибух. Секунда — ні будинку, ні машин, нічого… А вони вижили. І якими словами про це свідчити? Ось це — безцінне. Я слухаю свого товариша й дякую. І після таких розмов дуже обережно добираю слова, коли пишу про війну, коли пишу його історію — лиш у кількох порухах-фразах. І зовсім не уявляю, як про це писати в художній формі.
Якщо сталося так, що народження Поліни збіглося з початком великої війни, значить так мало бути
Що ти відчуваєш як мама, яка народила й проживає цю війну з маленькою донькою?
Поліна народилася 19 лютого, за п’ять днів до вторгнення. Мої друзі вже сиділи на тривожних валізах. А я не думала про це серйозно, поки не впав хрест на Софії Київській. Бо мені ще народжувати. У якийсь момент зрозуміла: «Не хочу себе постійно виснажувати тривогою. Якщо буде — значить так і буде. Першочергове — народити дитину…». Не можу сказати, що почувалася зібраною. Але тримала себе заради дитини. І мені від близьких і знайомих стільки було добрих слів у перші дні повномасштабного вторгнення, і тільки лінивий не написав: «Не хвилюйся, тобі ж годувати». Здається, ця фраза мене більше спантеличувала, ніж усе навколо.
Найжахливіший момент — перші вибухи в Києві. О п’ятій ранку, коли годувала дитину. Розбудила всіх своїх, але їхати нікуди не збиралися. У нас 16-поверховий будинок, і в якийсь момент я навіть замилувалася жахливим фактом і динамікою того, як зникають із парковки машини, і нарешті можна буде без проблем запаркуватися…
Зрештою через день поїхали й ми. Знаєш, це важко пояснити, але не покидало внутрішнє відчуття, що все буде добре. Я зустрічала різні свідчення дівчат, у яких немає дітей, і вони писали, що вдячні Богу, що не довелося в цей момент вивозити дитину. А в мене навпаки: дитина — моє натхнення, перезавантаження всіх сил.
От ми не спали через новини, через велику війну, а вже моїй дитині рік. І щоранку дивлюся в її очі, як вона прокидається, як усміхається. У ній моя сила.
І мене насправді надихає, що вона росте в такий важливий історичний час, і можна буде по ній відраховувати зміни.
Всесвіт тримається на вірі, любові, світлі й довірі. І я довіряю. І якщо сталося так, що народження Поліни збіглося з початком великої війни, значить так мало бути.
Мені важливі мої стіни, моя підлога, бо це те, що називається «моя фортеця»
Але ж побутові питання цієї зими були серйозними…
Коли не було електрики й тепла в квартирі, я її тепліше вдягала. Хоча відверто, мабуть, тут було питання не стільки відсутності умов у повний блекаут, скільки, як ти до цього ставишся. Мене це взагалі не лякало. Але один момент запам’ятався. Тотальне вимкнення світла. Я Поліну вдягнула в один шар одягу, у другий. Накрила ковдрою. Але вночі зрозуміла, що так холодно — навіть дихати, — що треба одягнути їй шапку. Тієї ночі я не спала. Думала, чи не змайструвати над нею халабуду, щоб не заходило холодне повітря.
Але це ще були не страшні умови. Ми придбали пальник, на якому можна було нагріти воду.
Мені важливі мої стіни, моя підлога, бо це те, що називається «моя фортеця». Коли ми тоді їхали з Києва, було відчуття, як і в багатьох, ніби зраджуєш, бо покидаєш своє місто. Тут на підступах ворожа армія, а ти з нього тікаєш. Хоча ти його захистити фізично не можеш.
Телефон просто розривався від повідомлень, мовляв, ти з маленькою дитиною маєш їхати за кордон! А я хотіла переживати все те, що переживають люди в межах нашої країни. Бути з Україною на одній хвилі. Бо за кордоном я не знайду в собі такого важливого для мене відчуття, що все буде добре.
А тут, нехай я буду із цим досвідом війни, але матиму душевні сили, щоб рухатися далі. І ці сили в мені були, коли поверталися через ущент спалений Макарівський район. І тоді, коли чоловік кермував автомобіль на механіці однією рукою, бо був після операції. І одна мала дитина на руках, а інша — поруч. Але ми їдемо додому!
Світлана Стретович 
Ми можемо бути несподівано інакшими
Що тебе зараз тримає й наповнює?
Я жартую, що головний мій творчий проєкт — це діти. Коли в мене народився Тимофій, я перші кілька місяців говорила з ним російською. Ще купила відеокамеру, щоб знімати всі миті, важливі для кожної мами першої дитини. І в якийсь момент переглядаю зйомку і не приймаю себе: «Я українка. Я не хочу, щоб моя дитина говорила російською». Того дня все змінилося.
Ми всі такі зайняті, виснажені графіками, бо сучасна людина — це дитина, дві роботи, фріланс і ще якесь там заняття: йога, басейн, іноземні мови, автокурси… Але ж усе просто: що більше буде уваги й любові, то дитина буде здоровішою, буде здоровішим наше майбутнє, наша нація.
Коли в мене є трохи вільного часу, я кажу Полінці: «Давай зробимо щось корисне». У квартирі завжди можна поприбирати. Або написати своїм друзям. У мене є подруга-перекладачка Валерія Борисівна, їй 84 роки. Ми листуємося. І мені важливо передати їй свою частку тепла й уваги.
Сьогодні відчуваю відкритість більше, ніж коли-небудь. Ми можемо бути несподівано інакшими. І хай ця інакшість із нами буде довго і триває, незважаючи на складні історичні обставини. Бо тільки вони, ці найскладніші обставини, проявляють наші найсильніші сторони.
…Якщо чесно, я так любила історію України початку ХХ століття, той час, коли була сформована Центральна Рада. Тоді, коли ми заявили, що хочемо бути самостійними. До моменту, як усі ці події наче трафаретом не почали накладатися на сьогодення. Тепер мені той період загалом романтичним не видається, бо тоді закінчилося все дуже трагічно. Тому я хочу іншого продовження. І знаю: воно в нас буде.